andy_in_the: (Default)
[personal profile] andy_in_the
у суботу день пам"яті жертв голодомору... пам"ятаймо...


Originally posted by [livejournal.com profile] diana_ledi at К ВОПРОСАМ ГОЛОДОМОРА
Завтра кто хочет - пойдет на площади.
Кто решится - зажжет свечу в окне.
У кого остались вопросы - будет опять со слюной во рте кричать, доказывая

НЕ БЫЛО ВАШЕГО ГОЛОДОМОРА!!!

Было. Знают с детства украинцы. Те, кто слушать умел мам. Те, кто умеют слушать - бабушек. Было - не с таким ужасом Великую Отечественную вспоминает Украина, с каким - голод тридцатых.

Я выставляла этот материал в своем жж. Тогда меня читало меньше людей.
Я выставлю опять, хорошо? Он на украинском языке, но россияне, вы уж напрягитесь - хорошо? Есть такие материалы, которые не стоит переводить.
Я искала - куда бы его предложить напечатать. Но то ли вяло искала, то ли формата испугалась - это не статья, а так, эссе.
Ну, выставлю в жж - хорошо?
Я не прячу под кат. Сознательно. Извините.




Він з Криму. Я із Запоріжжя. Він симпатизує біло-блакитним. Я – помаранчевим. Сьогодні ж ані слова про політику. Ми так давно не бачились! Я гордо показую йому рідне місто, воно подобається йому. А останнім акордом, після Хортиці й Дніпрогесу, після фотографування на тлі індустріальних пейзажів (екзотика – різнокольоровий дим заводських труб) – то звісно, наше пиво. Найсмачніше у світі пиво рідного міста.

А там, де пиво, вже й політика. А ні – політиці, то перейдемо до питань історії. Слово, кинуте мною – Голодомор. Він каже раптом – брехня! Люди, що сидять за сусідніми столиками, починають прислухатися...

... Про що розповісти тобі, хлопчик з Криму? Давай, я розповім про те, що чула не раз від бабусь своїх, тіток, від мами з татом. Я – пізнє дитя своїх батьків. Батьки мої те двадцяте сторіччя на своїх плечах пронесли. З чого почати? З рецепту затірки, може?

Затірка робиться так: вариться борошно, розведене водою. Багато води, трохи борошна. Потім – кілька крапель олії. Якщо є олія... А ні – то й ні.

А якщо узяти трохи борошна, додати висівок та вимісити тісто, то вийде хліб. Чи щось дуже схоже на хліб.

А з гілочок вишні та малини – добрий чай. З лободи можна зварити щось схоже на суп. А якщо узяти в руки гірчак, довго крутити між долонями, говорячи: «Гірчак-молочай... (як же там далі? Забула), то можна потім їсти той гірчак. Без приговорок можна їсти таку траву – «козельку». А як усі ці трави, та ще кропиву, кінський щавель степовий, листя кульбаби – то стільки страв можна зробити! Жаль, недовго. Кілька днів по весні.

Чому я це знаю? Я, що крутила носом у дитинстві на ковбасу та м’ясо, вимагаючи чогось особливо смачненького. Ти теж капризував за столом, наше дитинство припало майже на одні роки. Моє – у Запоріжжі, твоє – в Криму. Чому не знаєш ти таких рецептів? Невже бабуся не розповідала? Чи ти погано слухав, гасаючи вже подумки на велосипеді, та у футбол із хлопцями. Я теж стрибала у вікно, почувши заклик: «Грати у войнушку!», мої коліна теж не заживали після велосипедних змагань з братами наперегонки. Чому ж і я, й мої брати знають страшні рецепти та історії голодних років?

Я мовчу. Мовчать запорожці за сусідніми столами. Ми слухаємо, як ти кричиш: «Не було Голодомору! Усе придумано і цифри підтасовані! Не було у Криму, то і у вас не було!»

... Розповісти тобі про мого діда, першого комсомольця на селі – і першого ж голову найпершого колгоспу? Коли вже стало зрозуміло, що насувається голод – ось слухай, що він зробив! Він зачинився якось увечері з агрономом і довго щось там рахував. Вирахували, що озимі, посіяні рідше – то є вихід. Ніхто цього не помітить, а лишок посівного зерна допоможе людям пережити зиму. Так і зробили. Лишок не роздали по хатам, як того чекали люди. Бо знав мій дід, що не кожна мати відірве від себе шматок хліба та віддасть дітям. Інша й від дітей приховає – знав це мій мудрий дід.

І придумав він ідальню, де кожна людина з села мала право на усього одну в день миску тієї затірки, у якій плавали краплі олії, а іноді – кілька шкваринок. Та на один в день окраєць хліба з полови – чорного хліба голодного року. Але завдяки тій їдальні, жодна людина у селі не померла тої зими. Вдумайся – жодна! Коли вимирали села навкруги, у нашому селі – ніхто! Пухли від голоду, так, але не помирали. І кожного дня робив мій дід об’їзд села на «бєдці», заходив до кожної хати, перевіряючи – живі, протримаються, чи треба вже рятувати? Найслабшим видавався мішечок «додаткового раціону». Інші казали: «Їдь далі, Андрійовичу. Ще тримаємось» Слухаючи ці розповіді, не вірила я, що так казали люди. «Казали» - відповідала бабуся. – «Бо знали, що найголоднішою була у той час сім’я голови. Я й діти попухли тоді найбільше».

А навесні хтось із врятованих дідом односельців на діда й написав донос – за проріджені озимі. Так уперше дід пішов до Сибіру. Чи знав, що цим усе закінчиться? Звісно.

А може, розповісти про діда другого? Той був куркуль та багатій. Дивом врятувався від репресій, бо вчасно віддав сам добро своє у колгосп і швиденько встав до лав Комуністичної партії. Коли ж почалася найстрашніша зима тридцятих, покинув сім’ю і поїхав до родичів на багаті хутори. Бабуся ж, обсаджена купою голодних дітей, була засуджена «за колосок», як тоді казали. За зерно у кишені, що на дорозі зібрала. П’ятеро дітей лишились самі. Молодшій чотири роки, старшій шістнадцять. Тітки рідні не покинули, прийшли й забрали ... старших двох до себе. Бо ці вже великі, зможуть працювати по господарству. «А молодші?» - з жахом питала я. «Молодших покинули – бо у тіток самих по лавках малі діти» - спокійно пояснювали мені. О, часи, о, люди!..

Мій тато (12 років) усю зиму годував тоді братика й сестричку (4 і 6 років). Чим? Слухай: мерзлими овочами, що дивом знаходив на городах, котами, які спочатку довірливо йшли на руки, окрайчиками хліба, що заробляв чи просив у людей. А ближче до весни, коли вже не було й тієї «їжі», знайшов у хаті схованку. Мій дід лихий, безжальний, але закоханий в агрономію, сховав запас сортового насіння. Варили, їли – завдяки тому вижили. Коли доварювали останнє, у хату вступив дід. Бив дітей смертним боєм, особливого старшого, тата мого. Біг тато скалічений до станції, скочив у товарняк – до Ташкенту. Так мріяв, як тисячі дітей того часу...

... Чому ми слухаємо мовчки, коли ти захоплено розповідаєш про світлі радянські часи ? Я ковтаю образу – ти говориш, що репресовані дійсно були ворогами народу. Голодуючі – були поганими господарями. Мовчать і слухають вусаті робітники Автозазу, Дніпрогесу, Запоріжсталі. Жителі міста, яке на 80% складається з вихідців із села. А села ж – нонсенс! – вимирали тоді нарівні з містами.

Ми не мовчали - не втримались ми. Я розповідала тобі пам’ять поколінь – свою? Мамину? Бабусину?

Земляки забули про пиво. Сідали до нашого столу, гупали шкарубкими долонями – тримайся, мовляв! І розказували тобі пам’ять своїх батьків... Вуйко зі Львівщини розповідав, як збирала Західна Україна ешелони з хлібом для голодуючих українців східних. І як палили ті ешелони радянські прикордонники – такий був наказ.

Ти не повірив жодному слову. Чому?



... За 500 днів (з квітня 1932 по листопад 1933 років) в Україні загинуло від голоду близько 10 мільйонів людей. Навесні 1933 року кожної хвилини помирало 17 чоловік, а кожного дня – 25 тисяч...

... Найбільше постраждали сучасні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Житомирська і Київська області. Тут смертність перевищувала середній рівень у 8-9 разів...

... Конгрес Сполучених Штатів Америки назвав голод в Україні Геноцидом. У листопаді 1989 року комісія Дж. Сандберга заявила, що причиною масового голодування в Україні були надмірні хлібозаготівлі, примусова колективізація, розкуркулення і бажання уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму»...



Крім офіційних даних, є ще пам’ять народу. Живі ще ті, хто був тоді дітьми. Прислухайтесь до їхнії споминів:

«Віра померла після голодного року. Слаба була, худа дистрофічно... А тут пневмонія. Не пережила.»

«Ноги не влізали в калоші, так розпухали.»

«Костя пропав після зими голодного року. Втік до Ташкенту, а повернувся через п’ятнадцять років. Якраз вже й мама своє відсиділа, то впізнала його.»

«Котів, собак тоді поїли...»

«А мама просила – спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться...»



То не було Голодомору?..

From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

andy_in_the: (Default)
andy_in_the

June 2014

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 06:12 am
Powered by Dreamwidth Studios